Грамма Віктор Микитович
(1.5.1937 – 29.5.2020)

Віктор Микитович Грамма народився 1 травня 1937 р. в селі Марківка Білопільського району Сумської області в селянській багатодітній родині. Мати – Галина Іванівна – була з незаможних малоземельних селян. Батько – Микита Никифорович – був працьовитою людиною, на всі руки майстром. Дід Никифор Олександрович не тільки без дружини виховав свого працьовитого сина, але й багато уваги приділяв онуку, і справив значний вплив на формування В. М. у дитинстві.

У свідоцтві про народження чітко написане прізвище В. М. та його батьків: Грама. У подальшому прізвище почали писати з подвійною «м», але В. М. наполегливо прагнув повернути оригінальну транслітерацію.

Крім Віктора, разом із ним в родині росли ще троє хлопців та дві дівчини: Петро (1929 р. н.), Ніна (1932), Ольга (1939), Іван (1944) та Григорій (1947). Згадували, що Віктор серед них був найсумирнішим – він від народження був аналітиком та спостерігачем. Особливо значний вплив справив старший брат, з яким вони були дружніми до кінця життя Петра в 2013 році, і ця дружба тривала далі у В. М. з племінниками. Неодноразово Петро серйозно допомагав В. М.: у розв’язанні життєвих пересторог – як старший брат, у вирішенні проблем зі здоров’ям – як авторитетний лікар.

Як же потрапила родина до своєї оселі, що стала рідною для В. М.? Коли почалася громадянська війна, дід та батько В. М. пристали до циганського табору і пішки дісталися села Кобзарі на Сумщини. Чоловіки цигани були ковалями, а циганки займалися гаданням в околишніх селах. Сумщина була батьківщиною батька та діда Микити Никифоровича. В Кобзарях їм виділили землю, вони почали будуватися. Дід купив коня і був перевізником в межах Сум. Спочатку жили в землянці, батько та й син налаштували кузню і поступово будувалися. В 1928–1929 рр. закінчили будівництво хати.

Із Сум приїхали більшовики і насильно заганяли в колгоспи та артілі. Дід і батько обурювалися насильницькою політикою і виступали на зборах. Активісти «пригрозили» їм розправою. Грами закрилися в хаті, і батько продемонстрував готовність захищатися сокирою. Активісти на ніч залишили варту біля дверей. Никифор вночі втік через димар на станцію Віри і приїхав у Харків до Григорія Івановича Петровського, з яким був знайомий з часів Маріуполя. Той дав телеграму: усунути уповноваженого від керівництва цією компанією. Але родина була змушена піти в артіль. Батько став пасічником в колгоспі, вів бухгалтерські справи, курси з ліквідації безграмотності, вчив ковальській справі.

Під час голодомору в 1932–1933 рр. сім’я намагалася зберегти запаси від продрозверстки і заховала зерно в порожнинах димоходів. Коли прийшли забирати продукти то простукували стіни в пошуках захованого зерна, проте в димарях його не знайшли, бо – як висловився в подальшому В. М. – не були наділені музикальним слухом.

Дід і батько були прекрасними садівниками, і всю садибу 75 соток засадили садом: яблуні, груші, вишні, черешні, порічки, смородина. Сад почав плодоносити наприкінці 30-х років, плоди возили до Донеччини. Кращого саду не було від Білопілля до Лебедина. До саду приїжджали екскурсанти, Віктор ходив разом з ними і цікавився усім, що розповідав дід відвідувачам. З’являлися додаткові питання про назви не тільки дерев, а і трав, і дід називав їх – оскільки був досвідченим знавцем природи.

Крім саду, Никифор Олександрович вирощував і тютюн. Віктор наполегливо просив запалити, і нарешті дід йому дав, після цього хлопчик знепритомнів. Надалі В. М. вже ніколи не пробував палити, це був приклад виховального процесу. Взагалі, дід і батько давали Віктору численні приклади непохитності та цілеспрямованості в доланні перепон. В. М. засвоїв їхні уроки, і завжди відстоював власні погляди – навіть якщо вони не збігалися з позицією керівництва і навіть – державною політикою.

Вдома у Граммів була прекрасна бібліотека з класичними творами: Купрін, Чехов, Лєсков, Достоєвський. Хата називалась «ізба-читальня» – тому що сюди приходили бабусі й дідусі, і Віктор та старший брат Петро читали їм короткі оповідання.

Батько й мати дуже любили співати українські пісні, і діти долучалися до цих мелодійних співів. Співати любили всі – діти, мати та тітка Настя. Через все своє життя В. М. проніс любов до українських пісень і поетичної творчості.

В школу Віктор пішов у 1944 р. – раніше, ніж інші однолітки. Він самостійно навчився читати в п’ять років. У шкільній будівлі одночасно навчалися в одному приміщенні з першого по третій класи, і був один вчитель на всіх. Замість абетки був шевченківський «Кобзар», який використовували і для виконання пісень: «Думи мої думи», «Така її доля», «Реве та стогне Дніпр широкий» та ін.

Після війни у селян почали відбирати ділянки під гаслом «боротьби з розбазарюванням земель» і повертати їх до колгоспів. Але землю, на якій ріс сад, не одібрали, а просто у врожайний рік фрукти звозили до колгоспної комори, де вони згнивали. Віктор не міг не бачити цієї ганебної політики, і в ньому почав формуватися дух бунтаря.

Закінчивши сім класів у 1954 році з похвальною грамотою, В. М. поїхав у Ялту здавати документи до технікуму виноградарства та субтропічних культур. Але його спіткала невдача: в місцевій лікарні йому через лікаря-лора не видали медичну довідку, і тому документи не прийняли (на жаль, це був обґрунтований діагноз: В. М. у подальшому мав серйозні проблеми з гайморитом). Ночувати прийшлося в околицях Ялти: першу ніч спав на землі у Місхорі, другу – провів біля пам’ятника Сталіну. Оскільки в кущах бамбука від міліції не вдалося сховатися, бо був виявлений завдяки могутньому храпу, то від пам’ятника потрапив до міліції. Але швидко був випущений, бо мав всі документи і не представляв загрози для безпеки країни. Третю ніч провів у кущах біля літнього кінотеатру. Спати пішов після прослуховування публічної лекції про тваринний світ Чорного моря. Гроші скінчилися, і повертатися додому прийшлося на дахах пасажирських вагонів.

По дорозі В. М. заїхав до міста Ромни, сподіваючись поступити до училища субтропічних культур, але це було першого липня – коли прийом документів всюди скінчився. І навіть грамота не допомогла. Повернувшись додому, В. М. змушений був відвезти документи до Білопільського залізничного училища № 2, яке закінчив у 1956 році. У дипломі були всі п’ятірки, окрім фізкультури, яку оцінили на три. Таку відмітку отримав завдяки тому, що не ходив на заняття після операції грижі. Незважаючи на трійку, В. М. затоваришував з місцевим поетом – вчителем фізкультури. Свій вірш про материнку поет послав П. Г. Тичині, який дав позитивну оцінку. Ця дружба виникла завдяки тому, що В. М. теж складав вірші. Один із них був надрукований в Білопільській районній газеті.

Після закінчення залізничного училища В. М. був направлений в залізничне локомотивне депо «Основа», де працював чотири роки (1956–1961) слюсарем п’ятого розряду та шифрувальником швидкісної стрічки. На цій посаді В. М. був принциповим, строгим і уважним, і навіть якось допоміг врятувати машиніста, звинуваченого в створенні аварійної ситуації. Доречи, праця з шифрованими стрічками нагадувала читання кардіограми і привчила до кропіткої і зосередженої праці. У подальшому це відіграло важливу роль у становленні В. М. як систематика і фауніста-ентомолога.

Одночасно В. М. поступив на заочне відділення залізничного технікуму. Вчитися разом із пенсіонерами його було скучно, і В. М. вирішив скоріше отримати середню освіту. Провчившись рік, пішов до вечірньої школи, де вчився з 1956 по 1958 рік і екстерном здав випускні іспити. З отриманим атестатом у 1958 році поступив на вечірнє відділення хімічного факультету Харківського державного університету. На вступних консультаціях професор задавав В. М. питання підвищеної складності. Але на все абітурієнт відповів, і за це отримав п’ятірку без здачі іспитів.

Півроку він провчився на хіміка, а потім важко захворів на легені. За рекомендацією пульмонологів В. М. змушений був змінити професію, і в 1960 році вирішив поступити на біологічний факультет. Пів наступних року лікувався, і в вересні почав навчатися на вечірньому відділенні за новообраною спеціальністю. В цей же час працював на заводі «Серп і молот» на виробництві холодильних установок. Тут одного разу трапився цікавий випадок. В. М. отримав у свою адресу відбірний мат невеликого начальника, бо він возив тачку, з якої впала деталь. В. М. нічого йому не відповів, але наступного дня приніс вірш, адресований кривднику, ось фрагмент:

Краснели стены в цехе нашем,
Они сгорали от стыда.
И застеснялася Наташа,
Сбежав неведома куда.

А Сыромятников ругался,
Он когти рвал, икру метал,
Отборной бранью изощрялся,
Чтоб речь его я срифмовал.

Он уникум, он просто редкость,
Устоям нашенським грозя.
Простите мне друзья за резкость,
Но больше нам терпеть нельзя.

Они зловонно дышат смрадом
И отравляют нашу жизнь.
Таких попутчиков не надо…
Мы их не пустим в коммунизм.

Треба сказати, що колектив був у захваті від вірша, робітники сміялися, а В. М. отримав повагу як поет.

Після чотирьохрічного відпрацювання в депо В. М. звільнився і поступив на роботу в науково-дослідний інститут механізації сільського господарства (м. Харків), де працював слюсарем та токарем п’ятого розряду (1961–1964). Його остання виробнича посада була робочим на заводі ХЗТМ (1964–1965). Ця робота годувала, але головною метою залишався університет, і тому В. М. згадував усі робочі посади як вимушене марнотратство (може краще марна трата часу).

На третьому курсі вечірнього відділення біологічного факультету В. М. почав відвідувати засідання Українського ентомологічного товариства. Там він познайомився з професором університету Сергієм Івановичем Медведєвим та доцентом педагогічного інституту Всеволодом Борисовичем Захаренком. Ці вчені – представники різних поколінь – були схожими в головному. Незважаючи на важкі випробування, що їм надалося пережити (особливо стосовно Медведєва), вони залишилися людьми чемними, доброзичливими, привітними, з жагою до знань і всебічною зацікавленістю. В. М. вважав їх своїми справжніми вчителями – як в професійному плані, так і з особистого прикладу. І невипадково для спеціалізації було обрано кафедру ентомології – завдяки репутації Медведєва не тільки як видатного ентомолога, але й високоосвіченої людини в галузі ботаніки.

Треба було змінити роботу за необхідності працювати за фахом і В. М. почав працювати на кафедрі зоології педагогічного університету на посаді лаборанта (1965–1966), а з червня 1966 року був запрошений на кафедру ентомології університету на посаду старшого лаборанта, де працював до 1975 року. Упродовж всіх років праці старшим лаборантом В. М. мав тісні зв’язки з керівником наукової роботи С. І. Медведєвим. Професор не був прихильником ранньої вузької спеціалізації і залучив його до визначення комах із усіх груп.

В. Б. Захаренко – відомий фахівець гідробіологічних об’єктів – запропонував В. М. зайнятися водним хижими жуками з родин плавунчики, плавунці та вертячки. Він виконав та захистив дипломну роботу, присвячену цим комахам. Дипломна робота В. М. на конкурсі наукових робіт університету посіла друге місце, а сам молодий науковець отримав премію – 30 рублів. Водні жуки по-справжньому захопили В. М., і при зустрічі з Захаренком вони годинами обговорювали особливості екології і фауністики плавунцевих. Протягом восьми років В. М. збирав матеріал для кандидатської дисертації. Як завжди, у нього було два сачка, величезний рюкзак і купа ентузіазму. Невтомний дослідник збирав науковий матеріал по всій лівобережній Україні. Весь цей час Медведєв цікавився станом вивчення водних комах, в тому числі рідкісних видів.

В 1972 році кафедра ентомології була розформована. С. І. Медведєв був примусово відправлений на пенсію, а решта співробітників увійшла до складу кафедри зоології безхребетних тварин і гідробіології. Стосунки з впливовими особами на кафедрі у В. Н. не склалися. Як персона відверта й прямолінійна, він був незручною людиною в цьому колективі. Йому, серед інших доручень, нав’язували проведення польової практики без зарахування педагогічного стажу і погрожували не дати захиститися в разі відмови. У 1974 р. вчена рада з захисту дисертації В. М. зібралася з другої спроби (перша була провалена через відсутність одного з членів ради, яка «позабула» про неї та від’їхала у відрядження). На той час С. І. Медведєв був відновлений у складі університету на посаді консультанта об’єднаної кафедри, і був опонентом на захисті (керівником була призначена професор Дора Самойлівна Шапіро – впливовий організатор і відомий ентомолог). В. М. впевнено захистив кандидатську дисертацію на тему «Еколого-фауністичний огляд водних жуків Adephaga (Haliplidae, Ditiscidae, Hyrinidae) Лівобережної України».

От тут, здається, в біографії наступив момент, коли можна було починати викладацьку кар’єру – незважаючи на перепони в професійній діяльності. В. М. все ж мав шанси отримати викладацьку посаду і розвивати далі наукову тематику з водних жуків. Але кар’єрне зростання ніколи не було для нього пріоритетним: можливість вести наукові дослідження та боротьба за справедливість – ось що завжди було визначальним. А стосунки з кафедрою – не склалися.

За рік до захисту В. М. вступив у другий шлюб. Його дружина – Неля Іванівна – залишалася з ним до кінця життя. У шлюбі народився другий син Руслан (перший син Ігор був від попереднього шлюбу). Мешкала родина в будинку на вулиці Потебні – недалеко від центру міста і від університету. Оселя була в аварійному стані, і через шість років мешканці отримали нові квартири. Але тут, в скрутних умовах, В. М. приймав відвідувачів, серед яких був і автор цієї статті. А коли родині вдалося отримати додаткову кімнату в цьому ж будинку – В. М. з гордістю називав її «завоевание октября». Там, серед усього, зберігалися його робочі колекції.

На жаль, подібних умов для наукової та консультативної роботи на кафедрі у В. М. не було. Він – кандидат біологічних наук – не мав навіть власного робочого місця. А коли звернув на це увагу завідувача кафедрою (який на той момент був ще й деканом факультету – ініціатором закриття кафедри ентомології) – той навіть поставив на засіданні кафедри питання, чи потрібне робоче місце старшому лаборанту. Питання відклали.

При цьому В. М. залучали до роботи зі студентами в «зеленому цеху» – що навряд чи збігалося з його посадовими обов’язками. В одному з колгоспів трапився цікавий випадок. Місцеві «керівники» відверто знущалися з університетських викладачів. І тоді студенти «по секрету» довели до них, що В. М. – тільки на вигляд врівноважена людина, а насправді він одним ударом здатен вбити бика. Їм повірили, і В. М. став для місцевих «авторитетом», а ставлення до університетських дещо поліпшилося.

Відкладене питання щодо робочого місця було «вирішене» в незвичайний спосіб: з 1974 року В. М. був відправлений працювати в Центральну наукову бібліотеку університету. Там він займався створенням бібліографічної інформації в царині екології, охорони природи, ентомології, зоогеографії, історії науки. І тут доля звела його зі своїм останнім вчителем – головним бібліографом ЦНБ ХДУ Михайлом Григоровичем Швалбом, колишнім випускником біологічного факультету. В ці часи напередодні 70-річчя С. І. Медведєва з ювіляром було домовлено створити його біо-бібліографічний покажчик. Частина матеріалу була підібрана за участю самого Медведєва. Швалб брав у підготовці видання активну участь і вчив В. М. на конкретних прикладах. В їхньому співавторстві в 1976 році була підготовлена стаття з бібліографічним списком соратника і колеги Медведєва Володимира Володимировича Станчинського – видатного вченого-еколога, репресованого тоталітарним режимом. Цю роботу слід вважати першим серйозним бібліографічним пошуком, який – на жаль – був виданим лише через 16 років. Завдяки цій роботі було не тільки відновлене незаслужено забуте ім’я видатного вченого, але й обґрунтований пріоритет в створенні фундаментальної категорії: Станчинський розробив концепцію біогеоценоза раніше та глибше за концепцію екосистеми Артура Тенслі.

Так було завершено формування В. М. як багатопланового фахівця. Далі в біографії можна залишити всього три записи відповідно основним місцям роботи:

1975–1979 – молодший науковий співробітник відділу захисту рослин Інституту рослинництва, селекції та генетики імені В. Я. Юр’єва;

1979 – 2001 – старший викладач (з 1988 – доцент) кафедри галузевої бібліографії Харківського інституту культури (в подальшому – Харківської національної академії культури);

з 2001 – вихід на пенсію.

Але ця інформація не дозволить розкрити всіх досягнень вже досвідченого фахівця. Значна доля дослідницької роботи була проведена за сумісництвом або «в порядку особистої ініціативи».

В інститут Юр’єва В. М. потрапив за запрошенням завідувача лабораторією біометодів відділу захисту рослин Євгена Миколайовича Білецького. Чотири роки праці були насичені дослідженнями запилювачів люцерни, виявленням видового складу шкідників польових культур та пронозу їх чисельності. За даними напрямами вийшла низка публікацій. У ці ж роки була в співавторстві написана книга «Рідкісні комахи».

В публікаціях вже зрілого дослідника завжди просліджувалася стійка авторська позиція, обґрунтована результатами конкретних досліджень. Так, їм була відновлена вирішальна роль диких поодиноких бджолиних у запилюванні люцерни – яку вперто не хотіли визнавати аграрії країні, хоча існуючи методи не давали ефективних результатів. Країна кожен рік закупала насіння люцерни за кордоном – в тому числі в Канаді. Але канадські вчені використовували не власні розробки, а пропозиції професора Санкт-Петербурзького університету Сергія Івановича Малишева ще 20-х років. Малишев (в подальшому репресований та відправлений для «перевиховання» в Хоперський заповідник) розробив теоретичні основи розведення диких бджолиних. Впроваджуватися в нашій країні вони нарешті почали в 70-ті роки за ініціативою В. М. і розвинені в подальших роботах його спадкоємця Михайла Олексійовича Філатова. Відправною точкою впровадження слід вважати «Методичні рекомендації зі збільшення численності диких бджіл – запилювачів люцерни», видані В. М. зі співавторами в 1976 році (російською мовою).

За ініціативою В. М. та його колег в 1977 році у колгоспі «Красная волна» Великобурлуцького району Харківської області був створений заказник корисних комах, де вперше розташували штучні домівки з очеретяних трубочок для диких бджолиних.

У подальшому ця ідея набула розвитку в створенні мікрозаповідників для корисних комах-запилювачів. Теоретичні розробки В. М. були впроваджені в практику М. О. Філатовим: перший мікрозаповідник для комах-запилювачів (площею в одну сотку) був створений у 1979 році на території відділу біології Харківського палацу піонерів під керівництвом завідувача відділом Бориса Михайловича Якушенка – керівника юннатів, завдяки якому в Харкові сформувалися плеяда ентомологів, до якої належать і автори статті. Так було започатковано дружбу між В. М. і Якушенком, яка переросла в творчу угоду і принесла в майбутньому вагомі наукові й виховні результати.

В інституті Юр’єва зі своїми навичками визначання комах В. М. став головним фахівцем у цій справі і намагався, наскільки це було можливо, передати свій досвід на місця. Методичний посібник для визначення ґрунтових комах було видано ним разом із співробітниками лабораторії в 1979 році. Лабораторією була розроблена методика взяття ґрунтових проб, якої в господарствах мали дотримуватись, щоби мати прогноз чисельності шкідників на наступний рік. От тільки не всі її виконували коректно. В. М. принципово відстоював позицію чистоти науки. Автор пам’ятає, як В. М. дав йому на ознайомлення чернетку звіту про результати аналізу проб. Там відверто було написано приблизно таке: «В деяких господарствах під виглядом ґрунтових проб агрономи надіслали комах, які не можуть існувати в ріллі. Так, з одного господарства надішли личинки комарів, які розвиваються у вологому піску, з інших – комахи з лісосмуги, і навіть – із трухлявої деревини або з гною. Прикро, що такі фальсифікації роблять працюючі люди. А між тим, серед них – багато хто має вищу освіту». Звичайно, до звіту від лабораторії такий текст не потрапив. В. М. і тут став незручною людиною, але при цьому був незамінним фахівцем. Він багато їздив по господарствах з перевірками і консультаціями, і, на жаль, був змушений вести й «суспільну роботу». Тоді в інституті переважно власними зусиллями будували унікальний об’єкт – фітотрон (прикро – але в 90-ті роки він назавжди припинив своє існування). І В. М. інколи говорив: «Завтра я працюю на Фількіному троні». Але найбільш вантажним дорученням, що відволікало від основної роботи, була участь агентом у перепису населення 1979 року. В. М. намагався, але не зміг відмовитися від цього доручення. Коли почав за ним працювати – виявив високу порядність і доброчинність, що оцінили в Облстатуправлінні і… залишили його майже на рік для участі в формуванні загальних звітів. Весь цей час матеріал із ґрунтової мезофауни накопичувався в інституті. У відсутність В. М. комах не було кому визначати. Тому, коли В. М. повернувся з Облстатуправління, йому відмовили у законній відпустці. В. М. обурився і спробував звільнитися, але його не відпускали. Прийшлося звернутися до прокуратури.

Так В. М. в 1979 році перейшов до інституту культури, але фауністичні дослідження не кинув, а розвивав їх «за сумісництвом». Творча співпраця з відділом біології Палацу піонерів спрямувала фауністичні дослідження в еколого-фауністичний напрям і природоохоронну діяльність. Найбільш вагомими слід вважати еколого-фауністичні дослідження в Центральному Чорноземному заповіднику, до яких були залучені юннати. Такого масштабного дослідження не проводили навіть інститути. Це викреслюємо? Авторка згадує [як В. М. працював у ХПП]. Результати відображені в чисельних публікаціях вказаних напрямів. Висновки щодо раціонального природокористування та збереження біорізноманіття сформовані на підставі наполегливих досліджень.

Науковим консультантом цих досліджень був доцент Харківського сільськогосподарського інституту (в подальшому – Харківського національного аграрного університету імені В. В. Докучаєва) Олександр Всеволодович Захаренко, син Всеволода Борисовича. Давно знайомі між собою фахівці опинилися в одній команді і почали співпрацювати. Їх сумісна дослідницька робота дала не тільки численні публікації, але і ще одне робоче місце для В. М. У 1980 році його було запрошено Захаренком до лабораторії екології комах при аграрному університеті (з 2003 року – на посаду завідувача лабораторії). Тут В. М. керував дослідженнями ентомофауни природних екосистем та агроценозів і працював до виходу на пенсію у 2011 році. Проте і на пенсії В. М. не припиняв наукової діяльності і продовжував визначати матеріал і консультувати аспірантів та всіх, хто до нього звертався. В останні роки В. М. тісно співпрацював з харківськими орнітологами ‒ він визначав видовий склад комах, які входили до кормового раціону птахів. Маючі унікальні знання про комах з різних таксономічних груп, В. М. часто по окремих деталях хітинового покриву міг визначити навіть вид комахи, що дало змогу отримати унікальні наукові дані. Місцем для своїх ентомологічних досліджень він обрав відділ біології палацу піонерів (який було перейменовано в Центр дитячої та юнацької творчості) – і від дому недалеко, і його присутності завжди раді. Він був безвідмовною людиною. Саме в цей період авторка приходила до відділу біології, розпитувала В. М. про його біографію та записувала його розповіді на ноутбук.

Щодо своїх улюблених водних жуків – В. М. їх також не кинув. Окрім еколого-фауністичних розробок, йому належать два описані види плавунчиків, названі на честь власних вчителів – Haliplus zakharenkoi та H. medvedevi. На жаль, останній в подальшому потрапив у синоніми. Найбільш вагомим досягненням з цього напряму була участь у створенні визначника прісноводних безхребетних, виданому при Зоологічному інституті РАН (Санкт-Петербург) в 2001 році.

Учень В. М., Олександр Шатровський, вирішив зберегти ім’я свого вчителя в зоологічній систематиці і назвав на його честь вид водобродки: Ochthebius mamagri Shatrovskiy, 1989 (Coleoptera: Hydraenidae). Прізвище написано у вигляді анаграми – для зручності використання. От якби воно ще тоді писалося без подвійної літери – анаграма б не знадобилася!

І нарешті, робота в галузі бібліографії привела до відновлення історичної ролі в розвитку науки та в суспільній діяльності багатьох «викреслених» персон. Окрім Станчинського, це були Ю. П. Бяллович, О. А. Яната, В. Г. Аверін, Ю. Д. Клеопов та інші. Ним присвячені біля сотні публікацій В. М., серед яких – і монографії. Ця робота вилилася в пропозицію В. М. визнати окрему галузь – мартироложної бібліографії. На жаль, цю справу йому не вдалося довести до кінця.

29 травня 2020 року Віктора Микитовича не стало. Але він знав про видану книгу до його 83-річчя, хоча й не встиг із виданням ознайомитися. Це – єдине джерело, на яке автори поміж власних даних посилаються в цій публікації. Більш детальний огляд творчої спадщини буде сформований у вигляді окремої статті. Віктор Микитович дбав про бібліографічні списки своїх друзів і колег, але власним списком не переймався. Тому робота ця займе ще багато часу.

Автори цього тексту — О. Г. Шатровський та І. П. Леженіна — намагалися згідно зі змістом книги, на яку посилаються, розкрити особистість людини саме такою, якою вона залишилася з нами – в наших спогадах і серцях.

 

Література

Пархоменко, В. В. Грама Віктор Микитович: ентомолог, історик, природоохоронець (нарис біографії на честь 83-річчя) / В. В. Пархоменко ; Серія «Conservation Biology in Ukraine”. – Вип. 17. – Київ, Чернівці : Друк Арт, 2019. – 96 с.